App Store Google Play

Хіба можна про це мовчати?!

25.11.2008 11:11

У Дніпропетровському молодіжному театрі студії "Верим!" 22 листопада, у день пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років відбулася прем'єра спектаклю "Голодна кров", поставленого за п'єсою павлоградських авторів Олени Бісик, Тетяни Волкової та Дарії Мєдвєдєвої.

Останнім часом тема голодомору стала надто політизованою, відтак усе, що з нею пов'язане, викликає лише неприйняття. Втім, усі побоювання стосовно "замовленості" спектаклю розвіялися вмить.

Ідея постановки про голодомор виникла у Володимира Петренка ще чотири роки тому. І це було абсолютно свідомим бажанням: "За 17 років незалежності, - говорить режисер, - на цю тему практично не написано п'єс. Я вважаю таку ситуацію нездоровою". Відтак, Петренко провів творчу акцію "Лабораторія драматургії сучасної України", в результаті якої було створено 40 п'єс. Краща з них сьогодні втілена на сцені театру "Верим!".

Це вистава, після якої довго хочеться мовчати. Лише тому, що для того, аби "перетравити" побачене та повернутися поступово до реального світу потрібен час. Описати цей стан надзвичайно важко. Шок? Так, у певному сенсі шок. Втім, радше каратсіс. Залишається лише дивуватися наскільки глибоко драматурги, режисер Володимир Петренко, актори (вся трупа театру), художник Марія Ткаченко, хореограф Олена Ряпулова та композитор Михайло М'ягких (у даному випадку він записував та монтував фонограму) відчули цю тему, пропустили її через себе і створили, з одного боку, шокуюче страшну за своєю правдивістю, але з іншого - надзвичайно людяну виставу. І глядач залишив театр вже з абсолютно іншою правдою стосовно тих подій.

Як і у будь-якому драматичному творі, в "Голодній крові" є частка художнього вимислу, але більше у ній - історичної правди. Персонажі - вигадані, однак усе, що вони говорять - є правдою. При цьому абсолютно не важлива ані назва села, у якому все відбувається, ані імена персонажів (та їх у програмці й немає), ані те, як вони виглядають. Є Народ з великої літери, якому з абсолютно незрозумілих причин випало пройти через це пекло. Але ж нічого не віщувало біди ані тоді, у 1932, ані сьогодні, коли на сцену виходять щасливі чоловіки, косять хліб, співають пісень. Ой гарно ж вони співають! (Потім у виставі буде чимало пісень - радянських патріотичних, народних ліричних, що йтимуть від самісінького серця виконавців). Дружини принесуть їм вмитися. І те, наскільки багатим на врожай був той рік передасть одна єдина деталь - з глечиків поллється не вода, а зерно.

А у той самий час у Москві студенти - майбутні кінематографісти, збираються на практику в Україну, знімати фільм "Роль колективного господарства у становленні сільської молоді". Двом з них випав жереб поїхати до Дніпропетровської області, де вже вирує страшний голод, смерть та канібалізм. Вони про це ще не знають, але нам зрозуміло, що зворотного шляху вже не буде. І неможливо навіть уявити, наскільки страшною виявиться їх доля.

Поступово нам відкривається правда. Про те, що людям з сільською пропискою не продавали квитків на потяги, аби запобігти витоку інформації, проте, як фальшувалися свідоцтва про смерть (адже діагнозу "помер через голод" просто не існувало!), як люди божеволіли від голоду та втрати рідних ("людина стільки разів помирає, скільки його близьких помирають"), як змушені були їсти власних дітей, аби прогодувати тих, що залишилися в живих. Як у одному з сіл нашої області дві сестри - талановиті вишивальниці, рушниками заманювали чужих людей, а потім вбивали їх та їли. І усі ці факти - реальні, про них розповіли очевидці тих подій. Історій таких було близько восьми мільйонів.

Не відмовило режисерові і почуття міри. Дивним чином у виставі перетинаються трагедія, епічна та психологічна драма. У неї органічно вплетена плакатність та символіка (серпи, молоти, червоні стяги) радянської епохи. У ній є смерть. Багато смертей, однак жодна не відбувається на очах у глядача. Є приреченість на вимирання (жінки перестали народжувати дітей). При цьому, відсутнє почуття загального нагнітання ситуації та гіперболізації подій. Можливо тому, що актори все ж не повністю перевтілюються у своїх героїв, а залишаються трішки відстороненими? Тому тут необхідно слухати, а головне - чути, про що говорять.

І відповісти на питання про що вистава - про життя, або про смерть - неможливо. Вона не схожа на художню вигадку, радше є частиною правди, що її оповіли виразними засобами театру - акторською майстерністю, музикою, костюмами, пластикою, світлом. І є ставлення авторів п'єси та вистави до неї. А тепер існує вже й наше глядацьке. Воно є саме таким, яким бачив його режисер ще до прем'єри: "Знаю, що багато хто не хоче йти на цю виставу, оскільки завдяки нашим політикам має заздалегідь упереджене ставлення до цієї теми. Хочеться, щоби глядач зрозумів, що нам вдалося уникнути політичних спекуляцій. Я зробив усе можливе для того, аби вистава була естетично та ідеологічно прийнятною замість викликати гнітюче враження".

Один з сільських вчителів писав Григорію Петровському: "Голод від природи спричиняє скорботу у серцях людей і веде до милосердя, до добрих справ на користь ближньому задля догодити Богові. А голод штучний викликає у людей злобу та ненависть, жадібність, зневіру, хитрощі та брехню..." Говорячи про голодомор, варто замислитися на тим, яким чином він вплинув на ментальність українців. Чи не з цієї причини виникло поняття "хохляцька жадібність". Звичка збирати у запас, приказки на кшталт: "Я - не я, і хата - не моя". Особисто мені не потрібно далеко ходити за прикладами - моя бабуня пережила ті події. І досі, у свої 81, вона не може без сліз згадувати голодні роки. А щоліта, коли я навідуюся до неї у гостину, мені буквально з бійкою доводиться викидати її їстівні запаси - заіржавілі бляшанки рибних та м'ясних консервів, консервацію, завали цукерок та печива, якими вона елементарно може отруїтися, однак які вперто продовжує збирати на випадок голоду.

А ще мене здивував вік авторів. Олена Бісик - викладачка зарубіжної літератури у школі написала п'єсу спільно зі своїми ученицями. Звідки у цих учорашніх школярок таке розуміння теми? З якими почуттями вони пропускали крізь себе усе почуте від очевидців, побачене в музеях та архівах? Можливо, що переосмислення тієї або іншої теми - не є показником віку, а є показником природної мудрості та тонкості душі.

Кажуть, що усі трагедії пишуться задля того, аби викликати.... бажання жити. Після вистави "Голодна кров" ви можете не хотіти говорити, але те, що ви хотітимете жити заради рідних та близьких - безсумнівно.

RIC

 



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Дар'я Твердохліб

Як позбутися паразитів?

Кривий Ріг – місто  довжиною в життя, що розплелось на сто кілометрів, тягнучись за жилою в землі, за рудою, що ховалася під травою й камінням.Цей, нібито квітучий, пишний та потенційно гро...
Максим Мірошниченко

Переоценить Майдан

Очень многие наши "верхи", отвечая на вопрос "Считаете ли вы Кастро диктатором?", произносят твёрдое и осуждающее "да". Что интересно, так часто отвечают и те люди, которые в неофициальной обстановке...
Знайомство на фронті в півроку дає статус старих знайомих. Сільською вулицею назустріч мені котив веломашину літній чоловік. Медична сумка, картузик на вісім клинців і, як мінімум, крім кілометрів ще...
Кратко о сегодняшнем “слушании” гуманитарного блока бюджета:“В гуманитарной отрасли полная Ж. Но по утверждению чиновников, если полную Ж умножить на коэффициент инфляции и все схемы...
9 причин, по которым бюджет-2017 - это продолжение традиций воровства и проедания: НЕТ ОТЧЕТА ЗА 2016 ГОД! Даже опубликованный проект решения с отчетом за 9 месяцев года на сайте горсовета висит ПУСТО...
Васіліса ТРОФИМОВИЧ

Рапорт на звільнення

Дуже хочеться сказати. Але так багато сенсу і так мало слів. Сльози вже виплакані, а слова ще не сказані. Мабуть час. Розконсервувати хранилище. Душі. Рапорт на звільнення. А потім -місяці персонально...