App Store Google Play

Квітка на асфальті. Голос Америки — душа України

29.10.2008 14:59

Вперше в нашій країні, в Українському домі, відбувся вечір пам'яті Квітки Цісик - американки українського походження, майже містичної співачки... Далеко не всім у нас відомої виконавиці-аудіомісіонерки, яка зробила для пропаганди української душі у світі, мабуть, більше, ніж за один термін Кравчук або за два - Кучма. Її емоційне неповторне виконання -просвітлена приреченість, а її доля - фатальний відхід майже на зльоті.

У тих, хто чув її композиції (а це досить відомі пісні, у тому числі й класичні «Два кольори», «Черемшина», «Я піду в далекі гори», «Чуєш, брате мій», багато інших), у тих, хто не може звільнитися від їхнього енергетичного впливу, досить схожі сюжети знайомства із цією співачкою... З її мелодійним скарбом, якого, до речі, не так і багато. Перший диск - Kvitka - записаний у 80-му, другий - Two Colors - через дев'ять років. Певен, кожен із цих «утаємничених» у її творчість може на свій лад розповісти, як «уперше почув - і тоді...».

Хтось, приміром, мирно їхав у таксі; потім мимоволі «підсів» на піратський диск (інших не було); потім по ходу машина ледь не врізалася у стовп, оскільки відсторонено слухати цей голос неможливо; тембр уже втягує в саме осердя пісенного сюжету; навіть сльози застилають очі; за мить душа стискається в пружину - потім розтискається...

Хтось інший (як я, наприклад) уже під посткульмінацію розвалу СРСР - а це лихі 90-ті, вирує гулянка в друзів, - будучи в радісному хмелю, раптом ніяковіє, уловивши мотив, і відразу тверезіє: «Чий голос? А звідки тут янголи?».

Виявилося, янгол поселився у старій касеті МК-60-6. Невідомо, правда, як він туди потрапив. І хіба вгадаєш, в якій подобі Творець відправляє на землю своїх гінців, і хіба завбачиш, якої миті він покличе їх назад... до себе?

От тільки часи нашого з нею знайомства - ті 90-ті, - були не янгольські, а відверто бісівські (як, утім, і сьогодні). І ніяке затемнення Сонця тоді не віщувало появи цього голосу «нізвідки» - на диво сатанинській місцевій естраді.

У тих дефолтівських битвах (саме тоді дивовижна заокеанська Квітка завдяки піратам-туристам і пробивалася крізь асфальт) у жіночому полку тутешньої естради утвердилися аж ніяк не янгольські звичаї. Чортів коток уже вкладав «асфальт» шоу-бізнесу. І під товщею смоли і гравію марно було очікувати появи оригінальних «незапланованих» рослин. Десятки перефарбованих
шльондр і дурисвіток, ніби випускниці одного борделя, уже пристосовувалися до новітніх часів: кому і за скільки продатися? У їхніх «репертуарах» вирувала енергія невмотивованої агресії. Вони не благали про любов, а вимагали її від багатих чоловіків (як сьогодні вимагають депозити в банках). Вони не приваблювали слухача польотом мелодійних переливів, а грудьми притискали до стіни: я - «звізда»!

Зірок тоді, як ми знаємо, наплодилося необлікована кількість. Більше, ніж на небі. Творець навіть розгубився, махнувши на них рукою... Вони продавалися й роздягалися. Роззявляли продажні пащі і розчепірювали ноги (біля мікрофона).

Але ж душа, наше дружне колективне підсвідоме, найчастіше все одно лишалася байдужою до підступів ефірних іриній та фанерних фантомів. Тріскотіть, співайте, вийте! А ми, обраним колом, можливо, й дочекаємося свого - янгола?

...І от у цьому місці (у зв'язку з касетами і першими CD від героїні нарису) й доведеться згадати добрим словом свідомих українських піратів біля столичного поштамту, де вони зазвичай і базуються.

Спасибі, друзі.

Спасибі за те, що з далекого берега доставляли в тривожний бідний час не тільки товари народного вжитку, а й такі-от перлини у вигляді бобін або касет - цю саму Квітку.

Вже після того, як її «нелегальні» записи стали проникати в місцеві програвачі й у деякі серця, почали з'являтися легенди про неї. Адже багато хто чув, але ніхто не бачив, а голос хвилював.

Казали, ніби її предки - із стародавнього аристократичного музичного роду. Свідчили, наче в Америці вона вмирає від хвороби, від голоду. І співає на паперті українських пісень, бо «не має на що жити!».

І то правда: у деяких її піснях проривалося щось піднесено-скорботне, зрошене сльозою розлуки, благанням про милість. Ніби стоїть ця гарна дівчина посеред Брукліна, коханим покинута, долею скривджена, батьківщиною забута, і виводить знетямлено, протяжно, жалібно - «...уж мі так не буде, уж мі так не буде, як... як било перше».

І я навіть уявляв собі цю сирітку - її скорботне личко, тонко підфарбовані оченята. Її зосереджений самозаглиблений погляд і відсторонену байдужість до світу. Оскільки і світ байдужий до неї, адже у цьому «світі» місце не квіткам, а - будякам та іншим бур'янам.

Звичайно, згодом щось визначилося чіткіше.

Усе виявилося не настільки драматичним і не таким метафоричним - як у наших фантазіях. У дівчини справді було романтичне минуле. Її родина - з України. Батько - Володимир Цісик - професійний скрипаль. Мати - берегиня сімейства. Сестра - піаністка. Ця сім'я українських емігрантів в Америці ніколи не забувала про рідну землю, на якій тільки в їх мріях і ростуть виняткові квіти. І долю доньки (народилася майбутня співачка в 1953-му), названої вигадливо, як для техногенної Америки, - Квіткою (було і друге ім'я - Кейсі) її батьки бачили виключно в музичному орнаменті.

Квітка і вступила згодом до нью-йоркської консерваторії. Майстерно огранила там своє колоратурне сопрано.

Але, звісно, розчарую деяких «необізнаних» шанувальників американської мрії. Оперне майбутнє не склалося. А її американською «дійсністю» став... рекламний конвеєр... Монстр-терорист, промислове чудовисько, машина теперішнього часу, яка рабовласницьки використовує голос янгола у виробничих інтересах.

...І ось вона - цей янгол - співає дивним тембром сто мільйонів разів якісь рекламні «трелі»-заставки для кока-коли чи іншої хімічної отрути.

І ось - це диво неба - популяризує своїм філігранним інтонуванням (іноді викликає такі ж катарсичні припливи, як і фільм Фелліні «Ночі Кабірії») автомобілі фірми Ford Motors. І якийсь зарозумілий банкір, крутячи кермо, навряд чи здогадується, що ширяє над ним небесний посланець - ця Квітка.

Було, безперечно, у її кар'єрі і залучення до «великого» американського кіно. Але це так - мимохідь - так і не розквітла для «Оскара».

Зате подарувала їй доля двох чудових чоловіків. Перший - композитор і аранжувальник Джек Кортнер, другий (і останній) - Ед Ракович, інженер звукозапису. І обидва, як я тепер здогадуюся, у різні часи життя з Кейсі, чітко усвідомили: призначення цього херувима не кока-кола, не реклама авто, а щось інше. Піднесене, неземне. Те, що іноді й залишається тільки у творчості.

Тому, очевидно, розумні хлопці і сподобились допомогти їй у суто «сімейній вигадці» - записі українських пісень, які вона увібрала з материнським молоком.

...Свої кревні 200 тис. у.о. - жодних спонсорів (!) - ця вродлива, сучасна й розкута американка (судячи з відео на вечорі пам'яті) вкладає в суто «український проект». У сімейні альбоми. Як би «не для продажу».

Українська - не найдосконаліша в її розмовній мові (м'яко кажучи). Але тексти пісень і її вимову контролює мама.

У результаті народжується щось ніким не очікуване... Наче «відкриваючи» для себе і українську мову, і всі її надзвичайні обертони, Квітка «з чистого аркуша» розповідає відомі пісенні сюжети. А ми сприймаємо їх - «як уперше».

...«Як уперше» - це вже близько до мистецтва: тепло, гаряче.

Її тембральні регістри не чіпляються і не впиваються в старі тексти, а оповивають їх невгамовним жіночим сумом, тривожною радістю, життєвою мудрістю, вокальним польотом.

Виконує хрестоматійні «Два кольори» Білаша-Павличка. Мільярд раз усіма чуті. Але вона співає їх так, що справді слухаєш «як уперше». І небесний тембр - мимохіть - ніби вириває зі строфи одне слово: «Червоне - то любов, а чорне - то-о-о-о... журба». І в «то-о-о» - горе знання і туга небажання зустріти «журбу». Вона немовби відтягує цю зустріч і хоче залишитися на іншому кінці «кольору» - тільки в любові. Якщо у виконанні інших «народних» ці «кольори» частіше промінилися державною надією, то в неї, вже коли «війнула в очі сивина...», - тільки мотив «незустрічі». Він (син), може, і повернеться, але вона (мати) вже не дочекається. І розмиє два кольори неминуча злива долі.

«Чуєш, брате мій...» на вірші Богдана Лепкого - про смерть на чужині. Співає, як молитву. Поминальну молитву. Голос злегка тремтить. В кожній інтонації - прощання. І це, скажете, не передчуття янгола, якому невдовзі доведеться... «повернутися»?

29 березня 1998-го вона й розтанула свічкою на «рідній чужині» - від невиліковної хвороби. Це ж метастазне горе підкосило весь їхній жіночий рід.

...Ще вона фантастично записала за дев'ять років до смерті «Я піду в далекі гори». І саме в американської українки виявилося найбагатше змістове й емоційне аранжування. Вона навряд чи думала про це. Але так виходить... коли «як уперше». Магнетичний тембр летить над Карпатами, а там - начебто загублений Іван із «Тіней забутих предків»; він, бідолашний, усе шукає і шукає свою Марічку і ніяк не може знайти; а ця його любов (до Марічки) колись і зробила з поганської істоти - людину; та невблаганність життєвої долі цю любов викрадає. І він блукає полонинами, просить у вітру повернути йому те, що втрачено. Тому що інакше, без любові, людині жити неможливо - безглуздо: «А як вітер з полонини полетіти не захоче, все одно знайду дівчину - чорні брови, карі очі...».

Вслухайтеся - пригадаєте фільм... До речі, хто ж знав, що вже якийсь інший янгол зовсім в інший час пролетить над тими ж Карпатами і торкнеться крилом тоді ще маловідомого режисера, і в результаті народиться «кіномелодія» на всі часи. І ніхто (і ніколи) переспівати її не зможе - упевнений. Дух літає, де хоче і коли хоче.

Саму Квітку, до речі, дехто у нас активно намагався «переспівати». Думали, народ темний - і голос її через океан так і не розчує. Часом просто безсовісно використовували її аранжування, пристосовуючись до місцевого стилю. Сподівалися видати за «своє» - її.

Тільки без усіляких піар-супроводів поціновувач і слухач якщо шукає, то знаходить не удаваних, а справжню. Попри те, що немає «офіційних» CD на музичних прилавках. «Те» що в ній, певне, масовим тиражем і не продається?

...У ній відверто щось незаплановане, не прогнозоване, не прораховане на комп'ютері. Ніякі Нікітін із Ліхутою не «прорахували» б подібну Квітку, яка співає серцем - без калькуляції. Співає за океаном у студії - а українську душу відчуває глибше, ніж ті, що з нашого «асфальту».

Як і раніше, вона існує не «всупереч», а просто окремо. Сама по собі. Хто почує - той молодець. Її емоції, схоплені і «збережені» наприкінці минулого століття, перетворюють тексти, мелодії - у мистецтво. І, як і раніше, у 90-ті, у голосі квітки-дитини - туга за надіями марними, гарними, такими - як у «раю», де на нас, на жаль, ніхто не чекає... Отож, не зривайте її! Адже янголи тут більше не співають.

Офіційні «титри». У першому українському концерті пам'яті співачки взяли участь хороші артисти й порядні люди - Марія Стеф'юк, Ніна і Антоніна Матвієнко, Олег Скрипка, Марічка Бурмака, скрипаль Сергій Охрімчук, чудова ведуча з Америки Світлана Махно; ідеолог проекту Саша Гутмахер (США); підтримав вечір Міжнародний добродійний фонд Катерини Чумаченко «Україна-3000».

Дзеркало Тижня



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Максим Мірошниченко

Моя країна

Взагалі знаєте, президент моєї країни - це президент закинутої на заднє подвір'я історії країни, яку хочуть розколоти та розвалити. Значній масі населення якої на це начхати. Суди якої виправдовують р...
Анастасія ГОРЯЧА

До людей, як до худоби

Якось Яніка Мерило стрімила з СВ потяга, здається, Київ-Львів... Вона казала про реформи, які таки відбуваються в нашій країні, демонструючи новеньку плазму у люксовому вагоні. Довелось якось і мені п...
Юрій Фоменко

Земля країни Герр

1970 рік. Наше місто розросталось на лівому березі. Вже вийшло за межі Мануйлівки і розбудовувалось у плавнях і на пісках.  З появою нових будівель виникало питання закладки зелених зон. А для зе...
Год назад прошёл тендер на создание концепции развития транспортной сети Днепра и всё мои прогнозы по этому документу сбылись:1) Вероятней всего расчитана она будет на 4-5 лет(как раз под сроки реализ...