App Store Google Play

Прогулянка за межі двох Україн

08.09.2008 00:51

Закони журналістського бізнесу

За останні роки теза про «дві України» здобула феноменальне визнання. Всі спроби її розвінчання або серйозної критики не вишли за межі вузьких професійних кіл. Спрацював жорстокий закон журналістського бізнесу: жадання сенсацій, страшних прогнозів і перебільшених тез, єдино здатних привернути увагу дуже зайнятої людини сучасного суспільства. У 1994 році нас «годували» прогнозами «громадянської війни» (зокрема, «Washington Post») і зникнення України як держави («Economist»), через десять років стали лякати «глибоко розколеною Україною» і «цивілізаційною межею», яка нібито ділить її пополам.

Образ «розколу» вже визначає наш спосіб бачення ситуації. Наведу лише один приклад. Після закінчення останніх виборів ми в котрий раз із зацікавленням розглядали карти регіонального розподілу голосів, але чомусь ніхто не пропонував проаналізувати розподіл голосів за віком і статтю виборців, відповідно до їх професії або місце проживання (село/місто). Ми самі себе привчили дивитися на ситуацію в країні крізь призму регіональних розподілів. Більше того, сам факт постійного повернення до теми «двох Україн» (навіть з метою деконструкції політичних маніпуляцій і надінтерпретацій) на підсвідомому рівні ототожнюється з фактом наявності проблеми.

Можливо, обговорення цього питання деякою мірою є реакцією на тривале нерозумне і легковажне табуювання теми українського регіоналізму. Обговорення достатньо очевидних відмінностей між регіонами найбільшої за територією європейської держави стало майже сенсацією. А чи знаємо ми хоч одну державу таких великих розмірів, як Україна, де б регіони не відрізнялися один від одного? Цікаво, що може бути природніше за такі відмінності? Та, на жаль, цю доречну і невідкладну розмову спрямували у конфронтаційне русло, перетворили на чергову «страшилку».

Простір проблем

Тому вважаю надзвичайно важливим підкреслити, що за межами схеми «протистояння двох Україн», яку так нав'язливо підтримують медіа і політики, залишається величезний простір проблем:

- ми не бачимо принципово важливих відмінностей усередині двох уявних мегарегіонів (пригадаю лише, що на останніх президентських виборах за Ющенко в Донецькій області проголосувало 4,2% виборців, а в Дніпропетровській - понад 30%, що становить 650 тисяч чоловік; відповідні результати голосів за Януковича: 93,5% у Донецькій і 61,1% у Дніпропетровській областях; чи був цей нюанс відображений на картах електоральних переваг, що розмальовували у два кольори?);

- ми не усвідомлюємо динаміку розвитку українського суспільства (ще в 1998 році Сумська, Кіровоградська, Полтавська і Чернігівська області голосували за Кучму і комуністів, тепер там перемагає БЮТ; на наших очах синьо-жовтий прапор нарешті набув легітимний статус державного символу для всіх основних політичних сил, і саме під ним, а не під російським трикольоровим проходять мітинги Партії Регіонів);

- ми не розуміємо, що, незважаючи на різницю в політичних симпатіях, жителів всіх регіонів України об'єднує пострадянський патерналізм, тобто надія на економічну й соціальну підтримку держави, а також, як би сумно це не звучало, корумпованість наших органів влади і соціальних служб;

- ми не розуміємо, що українська ідентичність, яка є і може бути предметом внутрішніх дискусій, це щось цілком очевидне при втручанні ззовні (пригадаємо реакцію на будівництво Росією греблі і долю острова Тузла; замислимося над тим, що, за даними соціологічних опитувань, у липні 2006 року 73% населення всієї України не вважали відмінності між сходом і заходом суттєвими або такими, які мають цивілізаційну природу, а 62,5% вважали, що конфлікт йде не із суспільства, а пов′язаний з протистоянням бізнес-еліт або протиборством Росії і США за вплив на Україну);

- ми вперто не хочемо відкрито і рішуче констатувати, що російськомовність в Україні зовсім не дорівнює політичній проросійськості або антиєвропейським настроям. Хоча для розуміння цього достатньо подивитися на ситуацію в Києві. Пригадую публічну дискусію у Варшаві за участю одного із впливових українських інтелектуалів, який заявив, що, на його думку, Донбас потрібно віддати Росії. На відміну від вельмишановного колеги, мешканці і Донбасу, і Львівщини, як свідчать соціологічні опитування, вважають варіант розподілу України найменш бажаним і не думають, що їх доля була б кращою у складі інших держав;

- ми не розуміємо, що опис антагоніста співіснування «двох Україн» позбавляє нас і наступні покоління українців нормальної європейської перспективи, адже воно послідовно використовується для представлення України як нестабільної держави, яка продовжує здебільшого перебувати в зоні «російських впливів» і сама не визначилася щодо своєї геополітичної орієнтації (не можу не пригадати, з яким здивуванням багато моїх західноєвропейських співбесідників дізнавалися, що все в тому ж Дніпропетровську нововідкриті торговельні центри через одного мають назву «Європа», вже не кажучи про тотальну наявність «євроремонтів», «євровікон», «євроклінік», і навіть «єврозаборів»).

Неминучість взаємодії створює українську свободу

Тут варто наголосити на початковій хибності логіки, згідно з якою одні регіони України повинні рівнятися на інші й повністю їм уподібнюватися. Такий сценарій (на щастя, дуже маловірогідний) несе в собі серйозні загрози, про які у нас, швидше, не прийнято говорити. Йдеться про те, що нинішній політичний плюралізм в Україні, який здається просто безпрецедентним  порівняно з політичною ситуацією в Білорусі або Росії, значною мірою є наслідком існування декількох могутніх регіональних центрів впливу, зобов′язаних взаємодіяти між собою на загальнодержавному рівні. Саме ця неминучість взаємодії і створює специфічно українську свободу (та поки що не демократію).

Іншими словами, всупереч нав′язливому переконанню, що регіональні розподіли - це загроза і небезпека, виявляється, що наша відносна свобода і безперечний плюралізм - це, значною мірою, плоди тих розподілів. А значить, і на взаємодію регіонів у цілому можна (і потрібно!) подивитися теж як на наш шанс, як на невикористане і неусвідомлене багатство, як на можливу запоруку збереження в Україні публічного простору дискусій і суперечок.

Це передбачає рішучу критику дуже сильних донині дискримінаційних трактувань тези про «дві України». Невже дійсно всі біди нашої держави локалізовані в певних регіонах? Невже схід, де набагато вища концентрація капіталу і виробництва, насправді «антиринковий»? Невже (чудово усвідомлюю провокаційність цього питання) україномовність автоматично прирівнюється до європейських цінностей цивільного суспільства і демократії? Припускаю, що частина електорату дуже чітко висловила свій протест проти такого типу відмінностей. Але чи намагалися «оранжеві» докласти серйозних зусиль, щоб змінити це (звичайно, значною мірою стереотипне) враження?

Оранжева революція - ілюстрація неспроможності інтелектуалів

Міфи мають властивість породжувати соціальні наслідки, незалежно від своєї достовірності або правдоподібності. Теза про «антагонізм двох Україн», незважаючи на свій очевидний дискримінаційний потенціал, зробила блискучу кар′єру в інтелектуальному середовищі, перш ніж оволодіти масовим дискурсом. Юрій Андрухович, наприклад, якось написав: «Мій Станиславов все-таки, слава богу, відрізняється від Дніпропетровська, Кривого Рогу або Запоріжжя, які, у свою чергу, нічим не відрізняються між собою». Прочитавши це, я запросив письменника відвідати Дніпропетровськ. Мені здається, що його думка змінилася, принаймні, відтоді він бував у нашому місті неодноразово.

Найбільш утішливий для мене результат Оранжевої революції - той, що вона стала блискучою ілюстрацією неспроможності інтелектуалів прогнозувати і передбачати розвиток України. Ми були захоплені революцією зненацька (пишу це з усією відповідальністю, як вдячний слухач надрепрезентативної дискусії про майбутнє України за участю всіх «зірок», яка відбулася за день до другого туру президентських виборів 2004 року в італійському містечку Гаргняно, де нічого такого про підготовку до революції не йшлося!). Але ми почали відразу переконувати себе й інших, що давно її передбачали. От ця відсутність розуміння власного суспільства і набагато глибше розуміння надій західної публіки здається мені однією із найцікавіших рис наших інтелектуальних еліт. І я дуже хочу, щоб вони (ми) у котрий раз помилилися, а наше суспільство в котрий раз нас здивувало!

Експедиція ХХІ



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Дар'я Твердохліб

Як позбутися паразитів?

Кривий Ріг – місто  довжиною в життя, що розплелось на сто кілометрів, тягнучись за жилою в землі, за рудою, що ховалася під травою й камінням.Цей, нібито квітучий, пишний та потенційно гро...
Максим Мірошниченко

Переоценить Майдан

Очень многие наши "верхи", отвечая на вопрос "Считаете ли вы Кастро диктатором?", произносят твёрдое и осуждающее "да". Что интересно, так часто отвечают и те люди, которые в неофициальной обстановке...
Знайомство на фронті в півроку дає статус старих знайомих. Сільською вулицею назустріч мені котив веломашину літній чоловік. Медична сумка, картузик на вісім клинців і, як мінімум, крім кілометрів ще...
Кратко о сегодняшнем “слушании” гуманитарного блока бюджета:“В гуманитарной отрасли полная Ж. Но по утверждению чиновников, если полную Ж умножить на коэффициент инфляции и все схемы...
9 причин, по которым бюджет-2017 - это продолжение традиций воровства и проедания: НЕТ ОТЧЕТА ЗА 2016 ГОД! Даже опубликованный проект решения с отчетом за 9 месяцев года на сайте горсовета висит ПУСТО...
Васіліса ТРОФИМОВИЧ

Рапорт на звільнення

Дуже хочеться сказати. Але так багато сенсу і так мало слів. Сльози вже виплакані, а слова ще не сказані. Мабуть час. Розконсервувати хранилище. Душі. Рапорт на звільнення. А потім -місяці персонально...