App Store Google Play

Зовнішня політика без держави

12.07.2008 18:35

Традиційно зовнішня політика сприймається як прерогатива держави, суспільству ж відводиться пасивна роль - підтримувати прийняті вгорі рішення. А якщо думки держави й суспільства розходяться, то останньому лишається чекати, коли чиновники приймуть і почнуть реалізовувати програми інформування населення. Однак українське суспільство має досить простору й потенціалу для проведення власної зовнішньополітичної лінії. Це твердження стало темою обговорення на круглому столі «Російський вектор зовнішньої політики України в умовах внутрішньої кризи», що пройшов 4 липня 2008 р. в Дніпропетровському Національному гірничому університеті  (першому з циклу під загальною назвою «Хто в домі хазяїн?») Організатори круглого столу - Центр політичного аналізу та Інститут гуманітарних проблем НГУ впевнені, що прийшов час часткового роздержавлення «закордонних справ».

УКРАЇНСЬКІ ПРОЕКТИ

В умовах «холодної громадянської війни» «українська держава» й «українська еліта» втрачають цілісність на міжнародній арені та навряд чи можуть бути повноцінними суб'єктами зовнішньої політики. Іншими словами, нікому давати поради або - ще гірше - нікому слухати. Ці поради можуть призвести лише до поглиблення внутрішньополітичного протистояння. Так само доволі складно як суб'єкт зовнішньої політики назвати й українське суспільство взагалі. Але про внутрішні розколи не говорить тільки лінивий.

Щоб визначити шуканий суб'єкт, звернемося до теорії. Тут ми спиратимемося на типологію держав (премодерного, модерного та постмодерного) Роберта Купера, адаптовану до українських соціальних реалій.

У сучасній Україні, як під час побудови державних інститутів, так і під час формування суспільних структур, мають місце спроби реалізації двох основних проектів.

Перший назвемо «український модерністський», утім, останнім часом у ньому вже з'явилися й премодерністські тональності. У рамках цього проекту відтворюються структури, норми та цінності аграрно-індустріального суспільства.

Другий проект - «пострадянський модерністський». По суті, тут має місце спроба спиратися на традиції, як кращі, так і гірші, радянської модернізації. Ідеальний образ у цьому випадку - індустріальне суспільство.

Обидва проекти, по своїй суті, є архаїчними та реакційними, але при цьому вони дивним чином претендують на прогресивність і революційність. Водночас конфлікт між двома цими проектами на українській території почався не з помаранчевої революції, а, принаймні, з 1917 року. І навряд чи його здатні вирішити теперішні еліти, вони радше можуть його лише поглибити.

У той же час, в українському суспільстві відбувається форсоване формування третього проекту - «українського постмодерністського». Він пов'язаний з осередками сучасної економіки в Україні, тобто великими українськими містами. Тут не місце детально описувати його характеристики, зверну лиш увагу на відкритість цієї групи до міжнародних контактів і психологічну установку на інноваційність. Ще два важливі моменти - індивідуалізм (на відміну від модерністських проектів, які особливо наголошують на колективні, групові ідентичності, в постмодернізмі у голові кута стоїть індивідуальна ідентичність, а місце соціальних груп займають соціальні мережі), але при цьому вони цілком лояльні до ідей української державності. Нарешті, тут неактуальне мовне питання: «українські постмодерністи» володіють трьома мовами - українською, російською і, щонайменше, ламаною англійською.

Власне, ця група і є тим адресатом, із яким є сенс сьогодні говорити про перспективи розвитку України. На мою думку, позиція саме цієї групи схилила шальку терезів у бік «українського модерністського проекту» на президентських виборах 2004 року. Наразі вона не має політичного представництва.

СИЛА ПРОТИ ЦІННОСТЕЙ

Істотною відмінністю між модерністською і постмодерністською державою/суспільством є те, що в першому випадку держава володіє винятковою монополією на зовнішню політику, тоді як у другому - нарівні з державою повноцінними суб'єктами на міжнародній арені є комерційні компанії, громадські організації, аж до окремих громадян. У першому випадку має місце чіткий розподіл між зовнішньою і внутрішньою політикою, і, звичайно, не допускається втручання у внутрішні справи іноземних держав і міжнародних організацій. Тоді як у постмодерністському випадку останнє цілком можливе.

Для України ці відмінності - не пуста теорія, а практичні проблеми. На західному напрямку їй доводиться комунікувати в постмодерністських форматах, а на російському - в модерністських. Наприклад, неодноразові заяви постмодерністського Євросоюзу про занепокоєння становищем і забезпеченням прав циганської громади в Чеській республіці, коли вона ще була кандидатом у ЄС, не сприймалися чеськими політиками як грубе втручання у внутрішні справи, і було розуміння, що заяви Брюсселя продиктовані ціннісними мотивами (що не виключає наявності інших мотивів - соціальних та економічних). Тоді як подібні заяви модерністської Росії про захист прав російськомовних у пострадянських республіках передусім мають під собою політичні мотиви, хоча за формою й нагадують ціннісні.

Проте у разі української держави вершиною неадекватності є намагання провести модерністську політику в постмодерністських умовах. Іншими словами, держава намагається монополізувати зовнішню політику, не маючи для цього ні матеріальних, ні інтелектуальних, ні моральних ресурсів. У зв'язку з цим, головна теза - необхідність заповнення цього вакууму суспільством і, передусім, у напрямку «українського постмодерністського проекту». Хоча можна піти й далі - не лише заповнювати вакуум, але й «витискати» державу з тих сфер, де її присутність необов'язкова, і чинити тиск на неї з метою більш ефективного виконання функцій, що залишилися. Наприклад, питання так званого «заробітчанства». Мільйони українських громадян «звільнили» економічно неефективну державу. І я б не хотів оцінювати цей феномен у негативному сенсі «відтоку мізків» і низькокваліфікованої праці, хоча, звичайно, це і є. Все це відгомін «модерністської риторики» - «ми (держава) їх виростили-вивчили, а вони поїхали». Необхідно переусвідомити «трудову еміграцію» і з проблеми зробити її чинником розвитку. Так, приклад Туреччини, Польщі, не кажучи вже про Китай, доводить, що трудові мігранти можуть бути дуже ефективним інструментом зовнішньої політики й економіки. Але ось перед державою необхідно ставити завдання поліпшення становища українських громадян за кордоном.

Кілька слів про формат взаємовідносин суспільство- держава. На мою думку, ці поняття - антагоністи. Сильна держава, за невеликими винятками, зазвичай пов'язана зі слабким суспільством. Тому нинішню слабкість державних інститутів в Україні необхідно використати для посилення суспільства. Серйозним кроком у цьому напрямку повинна стати психологічна установка на роздержавлення громадського життя. Тоді нескінченні «танці святого Вітта» на Печерських пагорбах перестануть розчаровувати й відбирати життєву силу суспільства. Більш того, я певен, що в міру зниження інтересу суспільства до перипетій політичного протистояння спадатиме й напруження самого протистояння.

Роздержавлення громадського життя базується на принципах:

- індивідуалізації;

- економічної автономізації;

- інтернаціоналізації.

МОСКВА СЛЬОЗАМ НЕ ВІРИТЬ

Російський чинник в Україні є водночас питанням зовнішньої та внутрішньої політики (тоді як, наприклад, західноєвропейський вектор лишається суто у зовнішньополітичній площині). Причому так само українське питання в Росії належить одночасно до двох вимірів державної політики. Одним із наслідків цього є те, що у випадку успішної реалізації Україною форматів соціально-економічного розвитку, відмінних від російських, для останньої це автоматично стає чинником внутрішньої дестабілізації аж до втрати легітимності правлячих еліт і розпаду РФ. Тому тиск із боку Кремля цілком передбачуваний і пов'язаний із забезпеченням виживання держави, але при цьому навряд чи його метою є знищення української держави - скоріш примушення її послідовно йти в руслі російської політики. Більш того, у разі поглиблення політичної кризи в Україні Росія може зіграти і стабілізуючу роль, звісно, на вигідних для себе умовах, як це вже неодноразово було в історії.

Російський напрямок у зовнішній політиці української держави є провальним навіть на концептуальному рівні. Спроба змагатися за лекалами модерністського підходу з його акцентом на силові рішення - явно програшна стратегія. Яскравий приклад того - конфлікт довкола Чорноморського флоту РФ.

Ще гірша ситуація у внутрішньополітичній сфері. Якщо 90-ті рр. були періодом дистанціювання і «витиснення» Росії, то на зламі 2000 року - уже мало місце точкове залучення Москви до внутрішньополітичної боротьби, а після 2004 р. - має місце малоконтрольована участь Кремля в політичних процесах і наростання його участі у процесах суспільних. І, судячи з заяв перших осіб російського уряду, основним реципієнтом інформаційних меседжів є саме українське суспільство.

Наведу кілька недавніх прикладів, м'яко кажучи, безпідставних тверджень представників Кремля. Абсолютно невідповідним дійсності є широко розтиражована ЗМІ заява віце-прем'єра Сергія Іванова про те, що НАТО зажадає від України ввести візовий режим із Росією у разі вступу до Альянсу. Не менш безвідповідальною була погроза головкома російського ВМФ Володимира Висоцького, розрахована на залякування, щодо того, що Росія може збільшити кількість вiйськових кораблів Чорноморського флоту. Формально вона це може зробити, та реально - ні, не оголивши при цьому свої інші флоти, а стан російського вiйськового кораблебудування, м'яко кажучи, плачевний: зриваються навіть комерційні контракти, не кажучи вже про держзамовлення. Подібні приклади можна навести і в інших галузях - енергетика, оборонно-промисловий комплекс тощо. Таким чином, не знаходячи або навпаки - дуже добре знаходячи спільну мову з українськими політичними елітами, Росія розгорнула цілеспрямовану боротьбу за уми українських громадян, точніше за тих, кого ми відносимо до пострадянського модерністського проекту.

На суспільному рівні актуальним є завдання дистанціювання від цього російського впливу. Візьмімо, наприклад, багатостраждальне мовне питання. Що робить зараз українська держава? Курс на механічне витиснення російської мови, без цілеспрямованих зусиль зі створення власних значень українською мовою або в найгіршому разі запозичення їх з інших культур, призводить, принаймні, до двох наслідків. По-перше, це заганяє «український модерністський проект» в аграрно-індустріальну резервацію. По-друге, посилює проросійський вектор «пострадянського модерністського проекту» і дає Росії підстави втручатися в суспільне життя України.

Причому для третьої виділеної мною групи - постмодерністської -мовне питання є малоактуальним, тут нові технології і, передусім, інтернет дозволяють їй жити практично в будь-якій мовній реальності, незважаючи на кострубаті державні потуги. Більш актуальним тут є знання інших іноземних мов або мов програмування.

ПІДСУМКИ

Вкажу на деякі актуальні проблеми та їхні можливі вирішення:

- підвищення зв'язаності українського суспільства: замість спроб двох проектів (українського й пострадянського модерністських) замінити одне одного - розвиток третього постмодерністського проекту. Умовно кажучи, замість протистояння по осі Львів-Донецьк, зміцнення країни по осі Київ-Дніпропетровськ/Запоріжжя. Тут найширше поле діяльності - від формування нового порядку денного політологічних і соціологічних досліджень із метою «вловлювання» і створення наукової і технологічної бази для розвитку цього третього субстракту й аж до особистого переусвідомлення власної ідентичності.

- роздержавлення громадського життя: поширення усвідомлення і зразків поведінки, які показують, що від держави не слід вимагати або чекати того, що можеш зробити і без неї. З іншого боку, підтримка окремих політичних ініціатив, які приводять до усунення прямого впливу держави на суспільне, культурне, економічне життя.

- розширення суспільної зовнішньої політики: «народна дипломатія», без державної участі. Чим більше українці долучатимуться до глобалізаційних процесів, тим менше буде соціального напруження всередині суспільства. І нехай українські громадяни голосують із питання векторів зовнішньої політики новими зарубіжними контактами й вивченням іноземних мов, аніж на референдумі.

- недопущення демонізації Росії за одночасного витиснення з українського культурного простору російських значень українськими, в тому числі російськомовними значеннями. Передумовою до цього буде зняття з порядку денного мовного питання.

Загалом актуальною для суспільства є «стратегія малих справ», і її результатом буде фактичне цивілізаційне перепрограмування України. Залишається тільки сподіватися, що українському суспільству вистачить часу для цієї еволюції та не доведеться знову вдаватися до революції.

Державі ж, якби вона мала свідомість, можна було порадити наступне:

По-перше : форсоване отримання повноцінного членства в НАТО. Підкреслюю, йдеться саме про членство, а не про проміжне ПДЧ (План дій щодо отримання членства в НАТО), що має невелике практичне значення. При цьому політичній еліті необхідно взяти на себе відповідальність за євроатлантичну інтеграцію, не ховаючи за загальнонаціональний референдум своє безсилля або лицемірство.

По-друге : ініціювання створення військово-політичного союзу західно-орієнтованих республік СНД. Це можливо, наприклад, надання військової складової діяльності ГУУАМ (навіть за рахунок втрати Молдови). Програма-мінімум є максимальна і всебічна військова та військово-технічна підтримка Грузії. Саме на Кавказі багато в чому зараз вершиться геополітична доля України.

По-третє : припинення принизливого для країни випрошування обіцянок членства в Євросоюзі. Необхідно офіційно заявити, що на найближчі 15-20 років Україну цілком влаштує статус асоційованого члена цієї організації та режим найбільшого сприяння в економічній галузі.

 Володимир ГОЛОВКО, кандидат історичних наук, Центр політичного аналізу для День



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Дар'я Твердохліб

Як позбутися паразитів?

Кривий Ріг – місто  довжиною в життя, що розплелось на сто кілометрів, тягнучись за жилою в землі, за рудою, що ховалася під травою й камінням.Цей, нібито квітучий, пишний та потенційно гро...
Максим Мірошниченко

Переоценить Майдан

Очень многие наши "верхи", отвечая на вопрос "Считаете ли вы Кастро диктатором?", произносят твёрдое и осуждающее "да". Что интересно, так часто отвечают и те люди, которые в неофициальной обстановке...
Знайомство на фронті в півроку дає статус старих знайомих. Сільською вулицею назустріч мені котив веломашину літній чоловік. Медична сумка, картузик на вісім клинців і, як мінімум, крім кілометрів ще...
Кратко о сегодняшнем “слушании” гуманитарного блока бюджета:“В гуманитарной отрасли полная Ж. Но по утверждению чиновников, если полную Ж умножить на коэффициент инфляции и все схемы...
9 причин, по которым бюджет-2017 - это продолжение традиций воровства и проедания: НЕТ ОТЧЕТА ЗА 2016 ГОД! Даже опубликованный проект решения с отчетом за 9 месяцев года на сайте горсовета висит ПУСТО...
Васіліса ТРОФИМОВИЧ

Рапорт на звільнення

Дуже хочеться сказати. Але так багато сенсу і так мало слів. Сльози вже виплакані, а слова ще не сказані. Мабуть час. Розконсервувати хранилище. Душі. Рапорт на звільнення. А потім -місяці персонально...