App Store Google Play

Лесь Подерв’янський: самурай і расп...яй

31.12.2007 16:01

Спочатку про Подерв'янського-письменника. Коли ти зрозумів, що твої тексти - це серйозно, що це виходить за межі якоїсь такої студентської забавки?

- Я і зараз цього не зрозумів... А що таке забавка? Це, коли тобі приємно це робити, коли ти від цього тащишся и те, що ти робиш - це є і твоя винагорода. Це стосується і живопису, і текстів, і всього іншого. Я так живу. А наскільки це майстерно - тут я відповідаю своєю совістю, тому що я людина, страшно прискіплива сама до себе. У будь-якому разі це зовсім несерйозно... Коли ти просто ходиш на роботу, отримуєш за цю роботу гроші, все це стосується абсолютно нудної сторони життя. Мені так в житті поталанило, що я жодного дня не служив ніде, крім армії. Та і в армії я теж несерйозно поводився, і командир полку казав моїй мамі, що такого сачка він ще не бачив ніколи.


Мені дружина розповідала, що, коли твоя мама до них в Академію мистецтв прийшла читати лекцію, то перше, що вона сказала: «Я - Людмила Міляєва, професор мистецтвознавства. А ще, щоб ви добре розуміли, з ким маєте справу, - я мати Леся Подерв'янського».


- Це чистий популізм!


А ти про це не знав? Тепер знаєш. Тобто, коли ти робив свої перші кроки в мистецтві, свої перші кроки в літературі, ти отримував від батьків якусь моральну підтримку?


- Тут власне треба розвести живопис і літературу, тому що живопису мене спершу вчив батько. А щодо літератури, то все почалося власне з пі...лєй, тому що перший літературний твір - це був пасквіль на дідуся з бабусею. Мені було років п'ять. Це був комікс, і вони, наскільки я пам'ятаю, були там намальовані у вигляді чортів, із підписами. Мене поставили за це в куток, і я навіть плакав.


А ти, взагалі, схильний до емоційних реакцій? Бурхливо радіти з чогось, чи, навпаки, там якось розчулитися?


- Я вважаю себе людиною стриманою. Я намагаюсь дотримуватись кодексу бусідо, хоча інколи, якщо вип'ю горілки з портвейном, то я про нього можу і забути.


Так от, повертаючись до твоїх текстів... До речі, коли вони з'явилися?


- Я почав писати у армії. Це були тексти у вигляді листів, які я посилав друзям, а друзі, до речі, мені теж відповідали. Багато з цієї переписки загубилося. А потім все воно розповзлося як миші, як таргани, як паразити на саморобних касетах. Я вже багато разів про це розповідав. Я їх насправді не записував. А як це було? Я напишу щось нове, хоп... Прихожу в майстерню до друзів, вони сидять, бухають. Ага, кажуть, судячи з твоєї харі, ти щось нове приніс, давай читай. І я починаю читати, всі під столом від реготу. А хтось не забув поставить мікрофон, якого я навіть і не бачив - тоді були такі маленькі магнітофони «Весна»... І так воно почалось.


Я з твоїми текстами познайомився значно пізніше, ніж інші, - фактично, коли вийшла перша твоя книжка «Герой нашого часу»...


- Це Кривенко, це було у 99-му.


... Я раптом відчув такий прорив на тлі української літератури. Це той самий сюр, тобто гра з реальністю, представлена, скажімо, у французів Беккетом та Йонеско, у росіян - Хармсом, причому Хармс мені подобається більше ніж Беккет.


- Набагато смішніше. Це те, що мене найбільш приваблювало: міфологія і епос. Балансуючи на цій грані, ти завжди натрапиш на якісь цікаві речі. От, наприклад, у тебе зламався унітаз, ти запрошуєш до себе сантехніка, а потім придивляєшся до нього, і він виявляється дуже симпатичним, бо він знає, як поставити кран, всі ці штуки. Після того, як він все зробив, ти запрошуєш його випити, а він починає розповідати якісь байки. Раптом розумієш, що це не сантехнік, а Улісс, або Одисей... А, насправді ж, він звичайний сантехнік, і звуть його Андрій. І коли балансуєш на цій грані - на поєднанні чогось високого, епічного, трагедійного і смішного, низького - іскра тут виникає завжди. Можливо, я відчуваю це якось нутром.


Коли я почав читати ту твою першу книжечку, мені здалося, що ці тексти самодостатні - адже люди здебільшого знають їх з голосу, у твоєму виконанні.


- Я чомусь не вмію читати свої тексти. Я вмію тільки добре читати вірш Павла Тичини «Партія веде». Більше нічого.


До речі, щодо Тичини, у мене є велика підозра, що він насміхався з радянської естетики.


- Твоя підозра невірна. Його добре знали мої батьки. І мати сказала, що єдиною справжньою пристрастю Тичини був страх. Він настільки від усього бздів, що коли він досягав апогею цього бзда, то писав такі шедеври, як «Партія веде». Це був страх на рівні підсвідомості, а я вважаю, що кожна справжня емоція не має меж, вона підводить до кордонів творчості.


А коли ти відчув смак того, що у тебе в живописі щось виходить, що це не лише спосіб проводити час, а ще і... я боюся таких слів... наприклад, призначення?


- Я теж боюся таких слів, - це просто моя професія. Я кожного дня ходжу у майстерню, як людина ходить на службу. Там нікого немає, тільки я і моє полотно. І це спілкування інколи буває вдалим, інколи - невдалим... Натхнення - це взагалі якесь дилетантське поняття, ти просто працюєш і інколи бачиш: оп, єсть! Та це не так часто буває. Хотілося б, щоб частіше. Тоді ти відчуваєш: оце і є щастя, а більше нічого й не треба.


Ти кажеш, що тобі байдуже, як це сприймається. У будь-якій артистичній діяльності є цей елемент, навіть байдужій до успіху людині притаманний цей потяг: подобатися.


- Я абсолютно чітко знаю, що в ті хвилини, коли я подобаюсь собі, я відчуваю, що в мене отут, отут все добре. Як на мене, цілком неможливо комусь сподобатися, якщо я не подобаюсь собі. А інакше - взагалі не потрібно ніяких зусиль. Це вже майстерність. Це коли ти забуваєш про школу, коли ти володієш усім. Це, до речі, схоже на кунг-фу, тому що в кунг-фу і взагалі в усіх бойових мистецтвах є дуже важка техніка кожної школи, а потім, коли ти вже досягаєш певного рівня, ти почуваєшся прекрасно, ти вже ні про яку техніку не думаєш.


Якимось чином твої заняття східними бойовими мистецтвами відкоригували твій погляд на життя у тому, «східному», напрямку?


- Я не займаюся фанатично, але вже настільки давно, що я настільки звик до цього, що це вже для мене, як почистити зуби зранку. Тобто, це частина якогось дуже звичного ритуалу і, коли його немає, я відчуваю певний дискомфорт. Я не можу себе назвати віруючою людиною. Як відповів мій грузинський друг, коли його запитали, чи вірить він в Бога: «Не треба вірити в повітря, щоб дихати».


А коли ти відчув смак успіху, як художник?


- Та я його й зовсім не відчуваю, тому що успіх, що таке успіх?


Успіх ? це дуже просто. Коли до тебе стоять у черзі.


- Якось мене знають. Форма така. Телефонують: «Ми хотіли б придбати Вашу роботу». «Окей, кажу, а грошей у Вас вистачить?» «Обіжаєтє!» Приїздять на такому білому, срібному, здоровому, як кабан, дивляться роботи. «Завтра ми Вам скажем». Завтра дзвонять: «Ми рєшилі купіть то, што больше і дороже». Чудово! Залишають візитки, а на них інколи написано «Нєфтєгаз». Отака комерція. Трошки дикувато. Насправді, наскільки в них розвинуті смаки, я не знаю. Мені приємно вважати, що ті, хто купують мої роботи, - це розумні та приємні люди, і якщо вони їх купують, вони знаються на живописі.


І ще одне. Ти казав, у тебе маєток?


- Та який в біса маєток. Звичайна сільська хата на Полтавщині. Те, що мені треба. Там хата і два сараї. Чудово. І більше нічого не хочу. Ми купили собі дерев'яні лави, повісили рушники на вікнах, повісили оці сільські ходики, ікони і все. Туди заходиш і опиняєшся у 50-х роках минулого сторіччя. Річ у тому, що я всі ці місця знаю з дитинства. Всіх цих людей, які приходять до мене на пляшку горілки. Я так все це знаю, що вже нічого не можна і придумати. А цей зв'язок з народом, він або є, або його нема. А люди, їх треба любити такими, якими вони є. Ти їх любиш, знаючи, що вони повні подонки, і тим не менше ти їх любиш, бо вони свої. Я таке відчуваю. Я їх всіх люблю.


Всіх? Ну, всіх любити дуже важко.


- Любов зла, полюбиш і козла.

Розмовляв Юрій Макаров, Український тиждень



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Дар'я Твердохліб

Як позбутися паразитів?

Кривий Ріг – місто  довжиною в життя, що розплелось на сто кілометрів, тягнучись за жилою в землі, за рудою, що ховалася під травою й камінням.Цей, нібито квітучий, пишний та потенційно гро...
Максим Мірошниченко

Переоценить Майдан

Очень многие наши "верхи", отвечая на вопрос "Считаете ли вы Кастро диктатором?", произносят твёрдое и осуждающее "да". Что интересно, так часто отвечают и те люди, которые в неофициальной обстановке...
Знайомство на фронті в півроку дає статус старих знайомих. Сільською вулицею назустріч мені котив веломашину літній чоловік. Медична сумка, картузик на вісім клинців і, як мінімум, крім кілометрів ще...
Кратко о сегодняшнем “слушании” гуманитарного блока бюджета:“В гуманитарной отрасли полная Ж. Но по утверждению чиновников, если полную Ж умножить на коэффициент инфляции и все схемы...
9 причин, по которым бюджет-2017 - это продолжение традиций воровства и проедания: НЕТ ОТЧЕТА ЗА 2016 ГОД! Даже опубликованный проект решения с отчетом за 9 месяцев года на сайте горсовета висит ПУСТО...
Васіліса ТРОФИМОВИЧ

Рапорт на звільнення

Дуже хочеться сказати. Але так багато сенсу і так мало слів. Сльози вже виплакані, а слова ще не сказані. Мабуть час. Розконсервувати хранилище. Душі. Рапорт на звільнення. А потім -місяці персонально...